— I все-таки, колего, я пропоную внести свою тезу про роль i шлях людерiв до порядку денного.

Професори Догильов i Чорнокотський, члени Президії Всеєвропейського конгресу з Освоєння Спадщини, поверталися пiсля чергової наради в готель. Догильов, як завжди, бурчав пiд нiс:

— Це дуже, дуже важливо!

Аж раптом завищали гальма і пролунав оглушливий бас:

— Дивись пiд ноги, мавпо куца!

За склом автобуса виднiлася перекошена фiзiономiя водiя, котрий на всi заставки лаявся i пирскав слиною. Але Чорнокотський одразу пожвавiшав:

— I все-таки я перш за все за вирiшення суто практичних питань. Важлива спадщина, а не самi людери... До речi, про мавп. Аж дивно, до чого вони нездарнi, навiть у фольклор, як бачите, ввiйшли. Вони стояли до людерiв набагато ближче, нiж ми, але ми виграли завдяки постiйному спiлкуванню! Вони сидiли по своїх таборах за гратами, а ми спiлкувалися... Хоч вони бiльше пiдходять для освоєння спадщини, нiж ми... Людери — завзятi егоїсти, вони все робили на свiй лад. А мавпи погано розумiють С-К-есперанто. Шкода. Оце й треба було б обговорити бiльш...

Та раптом Чорнокотськiй зупинився, глянув через дорогу, промимрив:

— Але вибачте, колего, я трохи затримаюся... Пізніше договоримо... — та й побiг через дорогу.

“Гм-м-м... ну й молодь! Не хочуть мене зрозумiти, що б їм не казав. Адже не випадково людери все кинули i пiшли в природу, по бiошляху...

От i ми туди ж: освоювати. А нащо? Щоб також рано чи пiзно усе покинути i пiти в природу? Щоб також когось цивiлiзувати?

Та яка там цивiлiзацiя... Ось, будь ласка — Чорнокотський! Пiшов без нiяких. Нечемно. Що ж, усi вони такi — дикунами були, дикунами є i зостануться ними”.

Догильов сумно глянув на вигнуту спину Чорнокотського, що майнула на даху сусiднього будинку. “Кiт березневий, як говорили людери. Ех, молодь, молодь!..” — i Догильов самотньо почимчикував у готель, сумно буркочучи i помахуючи обрубком хвоста.

“Чому ж усе-таки людери пiшли в природу?..”