— Правду. Одну тiльки правду, Пане.

— Звiсно, що не брехню… То кажи. Сидiв пiд храмом?

— Так, Пане, при самiсiнькому входi. Лiворуч.

— I що, подавали тобi?

— Еге ж, подавали. Тiльки перший думав при цьому: “Йой! П’ятак сам в руки лiзе — але я пошукаю в гаманцi, там мусять бути також копiєчки. П’ятак уп’ятеро бiльший за копiйку, отже уп’ятеро цiннiший i потрiбнiший для мене — тож краще iще пошукатиму...”

— Ну, а другий?

— Другий подумав: “Ось передi мною зайшов до храму сусiда, кинув цьому глитаєвi гривеник — а я кину пiвтину! Нехай усi бачать, що я уп’ятеро кращий вiд мого сусiди!”

— Так-так, зрозумiло… А третiй?

— А третiй, мiй Пане, подумав: “Ось сидить жебрак. Дам я йому сьогоднi грошi — а завтра вiн помре, отже милостиня моя пропаде! Тому краще я вiднесу її до церкви та вкину в копилку — церква стоятиме i завтра, й пiслязавтра, i через рiк. Тодi всi бачитимуть, що я витрачаю грошi дуже розумно i нiчого не марную”.

— Отакої! Ну, а що ж четвертий?!

— А четвертий, Пане мiй, думав як перший, а п’ятий — як другий, а шостий, як третiй… Тобто всi наступнi вважали так само, як хтось iз попередникiв.

— I нiхто не мав рацiї! О-о-о, який жах… Але скажи Менi, будь ласка, чи хтось взагалi думав iнакше?

— Так, Пане. Останнiй дав менi одразу десятку i сказав: “Ось тобi — тiльки забирайся звiдси: надто в тебе вигляд огидний! Коли буду вертати опiсля сповiдi, боюся, що розчаруюсь у життi ще бiльше. А в мене бiзнес, партнери, сiм’я, коханка…”

— О-о-о, люди, люди… I ти пiшов?

— Авжеж, Пане.

— Але чому?! Ти мусив терпiти до останнього!..

— Бо той чоловiк дав по червiнцю двом iншим глитаям, що також сидiли бiля входу, один з них поцупив грошi в товариша, той помiтив, почалася бiйка… Я зрозумiв, що нiчого цiкавого тут не станеться. I пiшов.

— Ну, все зрозумiло. Iз цим Мiстом треба…

— Нi, Пане, зачекайте!

— Навiщо?

— Зрештою, одну Людину я все ж знайшов!

— Овва! I хто ж це був?

— Коли я пiсля церкви пiшов на смiтник i почав копирсатися в контейнерах, якась жiночка саме виносила недоїдки. Так от, несподiвано вона пiдiйшла до мене, дiстала з кишенi п’ятiрку i сказала: “Ось, це вам, дiдусю!” Пам’ятаючи, що звелiли менi Ви, Пане, я почав вiдмовлятися, та вона наполягала: “Не можу бачити, як ви порпаєтеся у смiтнику! Краще купiть собi попоїсти”.

— I зрештою ти прийняв милостиню?

— Ну, що було робити… Прийняв.

— Дай-но сюди… Що таке?! Купюра зовсiм новенька… I що, вона одразу дала саме цю?

— Так, Пане.

— Не шукала якусь iншу, пожмакану й подерту, яка бiльше пасує глитаєвi?

— В жодному разi! Отже, бодай одну Людину в цьому Мiстi я таки знайшов!

— Але ж лише одну…

— Я шукатиму далi, аж поки не знайду десятеро! I тодi Ви, Господе мiй, помилуєте Мiсто…

— Авраам теж просив колись за десятьох праведникiв — проте не знайшлося стiлькох у Содомi.

— Але я знайду…

— Ти певен?

— Сподiваюся!

— Ну гаразд, шукай… Авраам врятувався, i Лот врятувався…