А ви знаєте, чому я такий веселий? Вiрно, тому що нетверезий! Можна навіть сказати, п'яний, але це як подивитися...

А от чому п'яний? А-а-а, от у тiм-то й рiч!..

А рiч якраз у тому, що договір ми з “Альянсом” таки уклали! І ніхто ж не вірив, що їхній генеральний папера підпише: маржу приблизно прикинути — це що за рiг сходити, а при таких-то ризиках... Коротше, нашому директору в обидва вуха свистіли: “Не підпишуть — не сподівайтеся!” А він, немов за натяком звище, р-раз — і мене до складу делегації відрядив. І фактично я йому договір з “Альянсом” забезпечив. Усій фірмі на заздрість! У блакитненькiй течцi iз золотими тасьмочками — майже як Ося Бендер! От і влаштував директор пиятику на радощях...

А усе через що, я вас питаю? Договір через що “Альянс” підписав, тобто? Ну, маржа, ризики — відмовити б, ясна рiч. І бачив я вже, і всі наші бачили, що їхній “генерал” не тільки чоло хусточкою промокнув, але й ніс наморщив, немовби гнилу капусту унюхав. Як раптом до високого “генеральського” вуха схиляється його помічник, шепотить щось, і той, усупереч всякому етикету тицьнувши відстовбурченим пальцем мені в груди, запитує з цілковитою безтактністю:

— Пане Проценко, ви що, єврей?

І свердлить мене пронизливими своїми очищами, що навіть з-під чорних окулярів так і блищать. Бiс його знає, як поводитися у такій ідіотській ситуації! З одного боку, це не посиденьки у мами Фенi, а цілком офіційні переговори. З іншого ж видно, що генеральний директор “Альянсу” — не просто грубий мужик, а до того ж тертий життям калач. Але з третьої, подібна заява на ділових переговорах — звiсно ж, нахабство несусвітне...

Усі наші розгубилися, тільки мені кров у голову вдарила, я і відповідаю, ледь стримуючись:

— Так, галахiчний єврей. По мамі, тобто. А що, вас ця обставина не влаштовує?..

Напевно, у моєму голосі було щось таке, від чого в наших очі повільно полізли на лоба. Либонь, вони подумали, що я зараз стрибну через стіл й увiп'юся зубами в “генеральську” горлянку... Iдiоти! Не став би я рукоприкладством займатися — дурень я, чи що? — а просто плюнув би прямо на розкладені документи, повернувся і пішов би геть.

Але у цю мить очі-буравчики високоповажного хама згасли i стали нерозрізнимими за темними скельцями окулярів, й ледь помітно посміхнувшись, генеральний директор “Альянсу” витяг iз нагрудної кишені старомодну ручку iз золотим пером, поставив витiюватi закарлючки в усіх примiрниках договору, а потім прокоментував:

— Нi, що ви, саме навпаки — дуже навіть влаштовує. Якщо в наших шановних партнерів начальник відділу постачання — єврей, то усе гаразд, ризики можна ігнорувати.

Побачивши підписи, наші умить розслабилися, зате напружилися і зашуміли “альянсники”.

— А ви впевнені, що він зуміє забезпечити постачання? Йому ж Росія за дві секунди кисень перекриє!.. — вавакнув один з них. Але “генерал” виглядав непохитним і рiшучим:

— Нічого, викрутиться. Євреї — це тобі не наші. Не нагрiють.

— Нема проблем, — сказав я, також потихеньку відходячи від стресу, — якщо Росія відмовиться від своїх зобов'язань, ми звернемося до Вірменії.

— О! Дiло кажеш!.. — клацнув пальцями дружній тепер “генерал”. Зате шеф зиркнув на мене з докором: мовляв, з чого б це “друзям” комерційні таємниці видавати?! Хоча це він зовсім дарма: про Вірменію я просто так сказав, для чужих вух, насправді ж мав намір у разі потреби задіяти прибалтійські контакти. Але справжнє джерело постачань — це вже мої робочi подробиці. Головне ж у тім, що всупереч усім прогнозам “Альянс” таки договір підписав! Непоганий кавалок хліба рокiв так на три...

А там подивимося...

А там, можливо, на картоплю з тюлькою пересядемо, як у далекому дитинстві. Чи навпаки — на омарів і перепелиць із трюфелями. Пан — чи пропав, коротше кажучи...

Що ж стосується дня сьогоднішнього, то я маю повне право бути нетверезим — і навіть п'яним! — на цілковито законній підставі.

Тому що якби не “п'ята графа” моєї мамеле, не бачити б нам сьогодні договору!..

“П'ята графа”... М-м-м-да-а-а...

Коли ж це питання уперше загострилося у моєму житті?

Аж ніяк не на сьогоднішніх переговорах, ясна рiч. Незважаючи на зовнішню несподіванку, тут я готовий був відповідати по повній програмі, оскiльки давно вже обзавівся відповідними твердими переконаннями. А крім того, в українських паспортах тепер немає графи “Національність”. І нарешті, у той ще, у радянський паспорт мене записали по батьковi — українцем. Iнакше була б дивина: прiзвище — Проценко, по батьковi — Iванович, а нацiональнiсть — єврей…

Це було і не на менеджерських курсах, коли довкола мене почала увиватися худосочна веснянкувата особа у величезних окулярах на ім'я Лiля, у рудій голові якої, виявляється, засів диявольський план: угледіти серед курсистів єврея (нехай навіть галахiчного) і створити з ним міцну єврейську родину. А якщо навiть її обранець одружений, це анiчогiсiнько не означає: відбити, і край! Коротше, не Лiля то була, а справжня Лiлiт. Довелося викручуватись, пояснювати, що я не собака, на кістки не кидаюся і взагалі, на моє розумiння, дружина повинна мати не менш п'яти з половиною пудів живої ваги і повну пазуху цицьок — як моя ненаглядна Катька, наприклад. Лiлiт страшенно образилася, сказала, що я а'гой, а не а'iд, що мені справді потрібна шикса, а не нормальна єврейська жінка, але очей з мене до кінця курсів не спускала — сподівалася все ж таки, дурепа худа...

Було це і не в “торговельний” період, коли я жив тим, що розносив по комерційних кіосках сигарети. В основному, звiсно, за куривом доводилося їздити на Республіканський Стадіон, але не тільки. Одну з найкращих дрібногуртових точок саме по сусідству, у прохідному дворику на вулиці Горького тримали якісь араби. Запам'яталися вони способом перевірки непiдробностi долярів: складуть навпіл купюру і смикнуть так, що папірець клацне — от по звуку й визначали, справжнi банкноти їм вручили чи фальшивку. Тепер вже не пригадати, через що розгорівся сир-бор. Здається, вони величезний прапор на стіну почепили чи то ліванський, чи то єгипетський — хтозна!.. Я спробував це з'ясувати, хтось щось сказав...

Коротше, заявив я продавцям сигарет iз хибною гордістю справжнього дослідника проблем міцності нероз'ємних з'єднань, вигнаного зі стін рідного НДІ за скороченням штатів на тлі загальної кризи: “А знаєте, дорогі, що перед вами єврей...” Нi, мене не побили, навіть навпаки — розсміявшися сказали, що Схід Сходом — рiч тонка, а тут, у колишній комуністичній Європі усі мають одне одному допомагати, чим можуть. І справдi, кілька разів для мене по пів-ящику цигарок притримували...

До речі, про НДІ! Пам'ятаю, як згинаючися під вагою натоптаної цигарками туристичної сумки, зiштовхнувся я ніс до носа з Тіткою Дунею — колишньою провiдною iнженеркою, яка здивовано заявила:

— Сашко!!! Як, ти ще не виїхав?!

— А що, я як і раніше жити вам заважаю? — пробурмотiв нелюб’язно, тому що терпіти не міг Тітку Дуню.

— А от якби в мене була хоч крапелька єврейської крові, я б давно рвонула з цієї клятої країни свiт за очi: до Німеччини, до США, навіть до Ізраїлю... — і Тітка Дуня мрійливо примружила очi.

А може, це було саме в період роботи інженером у НДІ? Длубався я тоді з дисертацією, що згодом так i не відбулася, дослідження якісь робив. Дослiди, нескінченні дослiди на розрив, на зріз. І головне — на циклічну утому... Так-так, зима була люта, а інститутське начальство, пригадується, задля економії опалення відключило. Температура у приміщеннях лабораторії нижча нуля, вода у кранах позамерзала, каналізація промерзла, труби полопалися. З поривами вітру сніг залітав через розбиті вікна, маленькими заметиками осідав на підлогу — а експерименти проводити треба!..

І от ми з однокурсником моїм Стасом Лещинським сидимо перед установкою і на голодний шлунок глушимо “Стругураш” майже без закуски... Це зараз на бенкетах коньячок з високосортною горілочкою подають, iкорочку там, червону рибку, грибочки, балички, маслинки, кружечки лимончику. А тоді тільки на “Стругурашi” й трималися, хоча це дешеве молдавське пійло, що віддавало чи то уайт-спiритом, чи то клеєм “БФ-2”, було набагато гіршим вiд самограю. Але без нього не можна — оклякнеш... От після першої пляшки пійла Стас і починав найвiдвертiшi зiзнання:

До кінця другої пляшки Стас просив у мене пробачення тому, що “кого скривдив — ті далеко, в них не можу”… Ми обіймалися і завершували черговий експеримент. А потім по черзі бігали на великий “заінститутський” пустир — перевірити, чи не прорізалися часом iз землі перші “гриби”.

— Ну що, Стас, бачив?

— Ага, сроїжки! Ціла купа при самому вході.

— Ну, оце ж треба: в когось у нашому інституті зарплатнi вистачає на їжу, а не тільки на випивку. Цікаво виходить!

— Не інакше як у замдиректора. Як вважаєш, Санько?

— Чи в його секретарки.

— Нi-i, ці гриби виросли на чоловічій території, жінки свої ягідки за пригiрочком шукають...

— А пiду-но і я на грибочки подивлюся та заразом амiачно-мочевинними добривами поллю.

— Сходи, Санько, сходи. А я за установкою спостерiгатиму.

Утім, одного разу Стас відхилився від графіка: зоп’яну на шматку латунного листа надряпав гострим цвяхом шестикінечну зірку і притиснув до моїх грудей. Я подивився на такий “могендовiд”, згріб Стаса за купки, разом з перегаром видихнув в обличчя: “Дякую, друже!” — і вийшов у коридор, зо всіх сил ляснувши дверима. Він потім дико перепрошував, збігав за позаплановою третьою пляшкою “Стругурашу” й навіть сам полагодив двері, що злетіли з петель. Загалом, інцидент зам'яли...

Отож в американців цих дуже цікавий перекладач виявився. Худорлявий підтягнутий старикан по-російськи розмовляв дуже навіть непогано, однак найперше поцікавився, чи не знаю я часом німецької. Іноді, підшукуючи потрiбне слово, містер Шнайдер закочував очi й бурмотiв: “Е-е-е, як це буде німецькою... Гроссе... Гроссе...” А на другий день спілкування, коли американці мене вже на повну котушку годували-поїли і хіба що на роботу не запрошували, перекладач узяв та й запитав:

— Пане Проценко, чи не відкриєте мені секрета, чом прізвище у вас хохляцьке, але на хохла ви ну зовсім не схожі?

Я ледь не видав зопалу: “Тому що я — жидівський вилупок!” Але замість цього сказав тільки:

— Шановний герр Шнайдер, я ж не запитую, де ви так добре вивчили російську мову! А то виявиться раптом, що у Києві у сорок другiм році...

Хотілося ще щось про Бабин Яр сказати, але я через силу розсміявся. І мiстер-герр Шнайдер теж. Посміялися обидва, виходить, та й роз'їхалися: він — до США зі своїми фірмачами, я — до Києва...

А на другому курсі, коли я не дав списати контрольну з опору матеріалів одному дівчиську, то одержав у спину: “Ах ти жид клятий, щоб тебе розірвало!..” А втім, таке було і на третьому курсі, і на четвертому... А я усе не розумiв, чому хтось має жити моїм розумом, а не власним? І списувати не давав.

А ще під кінець навчання така історія сталася. Завiдувач кафедрою дуже хотів, щоб я при ньому залишився, я ж рвався у провiдний по нашому профілю Інститут проблем міцності. Так він повідомив тамтешньому кадровиковi, що я напiвкровка. Розраховував, що я назад попрошуся, одержавши вiд керiвництва вiдкоша. Але всупереч бажанню завкафедрою я взяв “вільний” диплом і влаштувався у кволий НДІ, а на уклін до цього гада не пішов. Iще чого…

Ага, пригадую! Коли я закінчив десятий клас, на випускному вечорі до мами Фенi підскочив геть схвильований фізик і сказав:

— Боже, люба мамо, що ви накоїли?! Чому вчасно не сказали, що ви — єврейка?! Я б не зарізав вашому хлопцевi його законну “п'ятірку”... Як же тепер бути?!

Уявіть собі нашого фізика Самуїла Львовича: височенний і сухий, мов жердина, лиса макiвка, лисе виблискуюче чоло з iдiотичною, мовби приклеєною прядкою посередині, вусики лінієчкою, весь труситься від хвилювання — ну, просто сміхота! А промовляє такі страшні й дивні речі... Але мама Феня запитала спокійно:

— А що, я мала кричати про це на всю школу чи то оголошення великими лiтерами написати?

— Та припинiть хохмити! — усім тілом смикнувся Самуїл Львович. (Недарма ми прозвали його Смиком!) — Я дивлюся по журналу: “Проценко Олександр Іванович”. Свiтленький він у вас, можна сказати, біленький — справжнiй ашкеназi. Відкіля я міг знати, що в нього мамеле — iз “п'ятою графою”?! От і подумав, що хлопець не наш... А він же у вас такий здiбний, такий здiбний, просто розумник!.. Я Славі Айзенбергу з паралельного класу “п'ятірку” натягнув, чесно зізнаюся, а от вашому — навпаки зрізав... Досадно, дорога Фаїно Петрівно, дуже досадно.

— А чому ж мого хлопчика увесь час на районні та міські олімпіади по фізиці посилали? — поцікавилася мама Феня.

— Так він же там вище третього місця не піднімався! — обурився Смик. — От за те, що до першого ніколи не дотягував, я й занизив йому оцінку... Але повірте, якщо б я знав про вашу національність!.. Бо щодо фізики не тільки Слава Айзенберг, але навіть медаліст наш Боря Лернер вашому хлопчику далеко не рiвня!.. Так що мені й справдi шкода. Нічого вже не вдiєш. Розумієте? Нi-чо-го!..

І тут мама Феня нарешті чітко зрозуміла, чому так хвилювався й пiдлабузнювався Смик: “розбору польотів” боявся, от у чiм рiч! Тоді вона відповіла стримано:

— Можете не хвилюватися, дорогий Самуїле Львовичу: я не буду нікуди скаржитися! Ви маєте рацiю: нічого тепер не вдiєш... Втім, не переймайтеся так: мені у свій час теж зарізали, але не фізику, а українську мову і літературу. І зробили це тому, що я була тоді не Фаїною Петрівною Проценко, а Фейгою Пiнхусiвною Гольц. Української я, ясна рiч, знати за такої умови просто не могла, дарма що в українській глибинці виросла — де вже мені?! Так що заспокойтеся, писати неграмотнi скарги я не маю наміру. А оцінки зарізані... Очевидно, це в нас сімейне.

Мамеле дійсно нікуди ніяких скарг не писала. Мені розповіла — та й годi. І от я — головний постачальник великої фірми, що спеціалізується на будматерiлах, мама Феня — українська пенсіонерка, а Смик давно вже громадянин Ізраїлю і теж пенсіонер, тільки тамтешній. Ізраїльський, тобто.

Хоча нi. Інцидент зі Смиком — це десятий клас, кінець школи. Тут питання про “п'яту графу” встало рубом, так. Але знову ж, було це не вперше. Причому далеко не вперше... якщо опустити кілька бійок на національному ґрунті, а також Витька Юрачука і Женьку Затуливiтера, свого часу виключених з піонерів за виспівування знаменитої частівки про відсутність у крані води — адже у піонерах їх за місяць поновили...

Так, згадав! Це було також виключення iз піонерів, але зовсім з іншого приводу: батьки Герки Хайкiна їхали в Ізраїль і вивозили усю рідню, так перед цим самого Герку, зрозуміло, теж виключили. Провадився захід з похмурою суворістю вiйськово-польового трибуналу. На лінійку полаштували всю школу, поставили Герку перед шеренгою, під напружений барабанний бій повільно розв'язали червону краватку, зняли з грудей значка, потім вимовили викривально-бичувальнi промови… Натурально, так і було! Не те що у випадку з Юрачуком і Затуливiтером, яких “знекраватчували” тихесенько, непомiтненько, усього лише перед класом.

Та й не тільки Герку — з такою точно помпою виключали з піонерів усіх інших “зрадників Вiтчизни”: Нонку Маринович, Марiка Глейзмана, Сеньку Петлисецького, Юлiчку Бех... Усіх не пригадаєш. Ні, Герка врізався у пам'ять зовсім з іншого приводу.

Забіг я якось до кав’ярнi морозива попоїсти — було таке чудове місце на розi вулиць Жданова (тепер Сагайдачного, до революції — Олександрiвська) і Андріївської, де зараз взуттєвий магазин “La notte”. Це на Подолі, де ми жили колись давно у комуналцi, так що я ніяк не розраховував зустріти тут нинішніх своїх однокашників. Тільки дивлюся, а за столиком у кутку їдять білий пломбір із сиропом завзятi друзяки: Герка Хайкiн та Вадик Краківський. Мене відразу ж помітили і до себе поманили. І тільки-но я до них зі своїм шоколадним морозивом підсів, так Вадик мене узяв та й запитав:

— Саню, як ти ставишся до тих, що за рубіж звалюють?

Я тоді вже знав по розмовах, що Герка незабаром виїде. Зрозумів відразу, до чого Вадик хилить... Але виду не подав, відповів:

Головне, говорив я те, що думав, але все-таки в душі ворушився якийсь черв'ячок: а раптом зараз перед однокласниками мимоволі лукавлю, а насправді думаю по-іншому? Я ж мовчав на шкільних лінійках, не протестував проти пафосних промов з осудом “зрадників Вiтчизни”... Вадик, втім, теж не протестував. Однак зараз він запитав, а не я. Хоча я знав, про що йтиметься потім...

І Вадик справді запитав те, про що я відразу здогадався:

— А знаєш, що Герка теж незабаром їде?

Мені би збрехати, скорчити здивоване обличчя, заохати і заахати... Але я не зробив цього. Не зміг. Сказав просто:

— Звiсно, знаю.

— Ну, то й що? — допитувався Вадик.

Немов мушкетер Портос, я одним рухом проковтнув величезний шмат морозива, з відльоту міцно потиснув Герцi руку і сказав просто:

— Щасти тобі!

А на лінійці, коли безповоротно “знекраватчували” нашого Герку, ми обидва мовчали. І я, і Вадик. Щоправда, я з цього приводу спробував поему написати. Інші, знаєте, у юному віці вiршатами бавляться, але в мене ніколи короткі вірші не виходили, а тільки довжелезні поеми. Ця, про виїжджаючих звідси хлопців була особливо довгою. Я її майже забув, тільки чомусь застрягли у мозку рядки:

Загалом, я далеко не Пушкін і не Котляревский, ясна рiч. І з римою негаразд, і фрази починалися й закінчувалися посередині рядків, а вiдтак я ніяк не міг завершити поему, пiвзошиту вже списав, а кінця усе не було видно, думки линули й линули, чіпляючись одна за iншу... Здається, я так і не створив тоді нічого путящого. Просто пригадуючи суворi материнськi попередження, пошматував зошита, навіть не давши попередньо почитати мамі Фенi, що дуже цікавилася моїми поемами-телепнями.

І навіть не пам'ятаю, чи стало мені від цього легше…

Мамине попередження, так… Справді, не міг я його порушити, тому що батько був тоді ще живий. Ну, не міг я хлопцям у кав’ярнi розповісти все як є! Розумієте? Не міг, тому що якби хтось щось не так зрозумів та комусь розповів, мої слова могли розцінити як шкідливу агітацію. А тоді б справу швиденько на батька перевели... От і змушений я був мовчати в ганчірочку, вдаючи байдужого. Гарна школа для дванадцятирічного пацана, нічого не скажеш...

Адже питання про “п'яту графу” наздогнало мене значно раніше! Тільки було це не особисто зi мною, а разом з усією сiм’єю, коли я ще в іншій школі учився, так...

Я тоді ще до другого класу ходив. Одного разу маму відправили на курси підвищення кваліфікації, там її примітив один з викладачів та ані слова не сказавши, порекомендував до якоїсь “поштової скриньки”, де шукали розумних фахівців саме її профілю. “Скринька” влаштовувала маму Феню за всіма параметрамих: і зарплатня більша, ніж вона мала, і до дому ближче, і посада солiднiша. Її не хотіли відпускати, але “зверху” надавили — довелося погодитись... І все було добре доти, доки мама Феня не заповнили у “скриньковому” відділі кадрів особовий листок. І тоді вони прозріли: як, єврейка?! У дівоцтві — Гольц?! Та ви що, товариші, хіба ж можна так жорстоко пiддурювати рідну радянську державу?..

Коротше, у “скриньку” маму Феню не взяли, повернули “з тельбухами” на старе місце. А тут старий начальник вирішив зігнати на ній досаду й багато років опiсля цього не давав ніякого підвищення по службі та по зарплатні, премії платив куцi. Навіть звання “Ветерана праці” мамі затримали — просто з принципу.

Але це ще не все: довідавшись про таку підлість, тато подав заяву на вихід iз партії. Його не відпускали, сам парторг заводу напоумити намагався, але тато усе переписував розiрванi заяви й разом з партквитком кидав йому на стіл. А після третьої відмови щодо виходу він і утнув таке, що не прощалося: розірвав партквиток. І сказав при цьому: “Не буду я, робiтничо-селянська людина у такій партії перебувати, що її усiляка сволота зганьбила!”

Розірваний партквиток — це вам не жарт. Та ще й зробила це людина, що у дитинстві перебувала на окупованих територіях, простіше кажучи — під німцями. Хоча скандалу не піднімали, аби картину звітності в масштабах району не псувати, тільки парторга заводу з посади зняли — “за невміння належним чином налагодити ідеологічне виховання партійних кадрів”. А от тата не тільки з КПРС — тепер вже і з заводу вигнали, причому з “вовчою” характеристикою, з якою не брали на роботу ніде. Він удень безупинно метався Києвом, усе на щось сподівався, кудись намагався достукатися. Увечері приходив злий і втомлений, мама запитувала:

— Ванечко, хороший мій, навіщо ти так зробив? Чому не промовчав?..

— Не можна було мовчати, — відповідав тато. — І крім того, подякуй, що нас взагалi на “сто перший кілометр” не викинули.

— Але тепер...

— А тепер я можу спокійно в очі тобі дивитися і мамі квіти на могилу віднести. Зрозумiло?

Тоді мама Феня обіймала тата, хвилин п'ятнадцять плакала в нього на грудях, а потім розмазувала по обличчю сльози й сумно казала:

— Ну, пішли вечеряти.

І вони вечеряли удвох — їли чорний хліб iз цибулею й пили міцний чай з колотим цукром уприкуску. Тому що мене як єдиного улюбленого сина належало нагодувати краще — окрім чаю, хліба й цибулі, я їв картоплю “в мундирах” з тюлькою.

Дотепер специфічний олiїсто-солоний присмак тюльки в горлянці стоїть...

Кілька разів заходив дільничний, цікавився, чи знайшов тато роботу, а то бути дармоїдом недобре, можна і справді на “сто першому кілометрі” опинитися.

— Ну, ви ж усе знаєте, Сидоре Васильовичу, — зазвичай промовляла до нього мама Феня.

— Та знаю! — вигукував дільничний. — Тільки зрозумійте, і мене начальство за ж…у смикає.

— Так допоможіть, вам же спокійніше, — просила мамеле.

Дільничний лише зітхав та йшов.

Але нічого, рокiв через півтора батько таки прилаштувався двірником у якомусь ЖЕКу, мене з четвертого класу до іншої школи віддали, де історії батьків не знали. Загалом, поступово життя налагодилося. Мене спочатку ковбасою стали підгодовувати, потім і справжнiм м'ясом, батьки на “порожню” картоплю перейшли, доки не повiддавали усіх боргiв, накопичених за час татового “простою”. З двірників тата iз його золотими руками потім до міськводоканалу забрали. Там він і загинув: одного разу вночі аварія сталася, довелося наспіх яму копати, але вода, що з труби прорвала, стінки ями підмила, ґрунт обвалився. Батька й засипало, а поки розкопали...

Отак обiрвалося нелегке татове життя. От тому на час Олiмпiади-80 нас i не викинули з Києва на той клятий 101-й кiломерт... — бодай сама пам’ять про нього iзгорiла би! — бо головного “антисовєччика” в нашiй сiм’ї не було вже серед живих...

Але це вже іншi речi. Що ж до історії з маминої “п'ятою графою” і татовим партквитком, то батьки намагалися про неї не згадувати. Тільки одного разу, рокiв через два мама Феня сказала, цілуючи мене на ніч:

— Запам'ятай, Сашко, ти, як і я — теж єврей, хоч і прихований. Дехто скаже: “Жидівський вилупок”. Інші скажуть: “Хохляцький байструк”. Але ти плюнь на них на всіх, спокійно розгорнися та йди геть. Тому що є інші люди. І вже заради цього варто жити.

— Як наш тато Ваня? — запитав я.

— Як наш тато. І не тільки він.

— Як баба Варя?

— Так, так, як мама Варя… Спи. І запам'ятай це.

От, мабуть, саме випадок iз бабусею Варварою і став першим, коли “п'ята графа” гостро проявилася у моєму житті. Точніше, мене тоді ще й у проекті не iснувало, відбувалося це з моїми батьками. Це для нас трьох теж спiльне. Тобто, для чотирьох — разом з бабусею Варею, яку я тепер навіть не пам'ятаю як слiд...

Я тоді ще до дитячого садка ходив. Якось у неділю батьки поїхали електричкою у далеке село на Чернігівщині, де народилася й мешкала татова мама, бабуся Варвара, яку я запам'ятав дуже невиразно. Мене взяли із собою. Пам'ятаю, ледь привітавшися з бабусею, насамперед ми учотирьох відправилися на цвинтар, де мама Феня мовчки поклала на самотню, на відшибі розташовану могилу величезний букет квітів. Потім бабуся пішла до себе, а ми зазирнули до якогось діда Мокiя, де мене нагодували від пуза стравою, якої я доти не куштував — варениками з полуницею, рясно политими густою домашньою сметаною. Ще пам'ятаю, що подивитися на мене збіглася половина села, а я все не розумiв причини настільки загостреної уваги до своєї скромної маленької персони. Коли почув за віконцем здивоване: “Диви, диви, яке товстеньке жиденя...”

— Тату, а чом вони лаються? — я тихенько смикнув батька за полу піджака.

— Вони не лаються, синку. В селі інакше не говорять. Давай-но увечері... А поки налягай на вареники, а то у тебе в тарілці росте, — прошепотiв тихенько тато і звернувся до мами: — Феню! Доглянь його, дай мені з дідом Мокiєм поговорити спокійно.

Взагалі-то тато спілкувався зi мною мало, тому що страшенно втомлювався на своєму заводі й рано лягав спати. (Дiло було задовго до історії з партквитком, я тоді у дитсадок iще ходив, розумієте?) Але в цей недільний вечір спати він не пішов, доки не розповів мені дивну історію свого й маминого життя...

Це сталося чи то наприкінці літа, чи на початку осені 1941-го року. Через село йшли колони біженців, серед них було багато пасажирів залізничних ешелонів, що їх розбомбили німецькі льотчики. Одного разу увечері до будинку “солдатки” Варвари Проценко попросилася переночувати молода єврейка з однорічною дочкою Фейгою, яка ще й говори нормально не вивчилася. Проте наступного дня піти далі на схід пожилиця не змогла: вночі на неї напали жар і кашель, медицини в селі, зрозуміло, не було жодної, окрім народної... Загалом, не зуміла Варвара вiдпоїти пожилицю калиновим узваром з медом. Жінці ставало дедалi гірше, вона вже не тямила, що з нею коїться і де вона знаходиться, тільки по постiлі металася та крихiтку Фейгу кликала. Через три дні померла, поховали небiжчицю якнайдалі за огорожею сільського цвинтаря, а Фейга залишилася на руках у “солдатки” Варвари. Куди таку малечу дінеш!

А дівчатко було — просто любо подивитися: маленька, пухкенька, з волошковими оченятками, пшеничним волоссячком і ямочками на рожевих щічках. Ну, просто янголятко! Усе село дивувалося: й відкіля отакеє диво? Та й бувають хіба євреї такими от білявенькими, вони ж зазвичай чорняві, кучеряві. А може, дитя зовсім і не єврейське? Може, покійниця його просто вкрала, а Бог (хоча Його за радянської-то влади й немає зовсім) за те і скарав злодійку смертю передчасною?

Тільки “солдатка” не вірила цим домислам. Підказувало Варварі серце, що померла пожилиця не викрадала дитинку, що це її рідна кровиночка. Але у будь-якому разi шукати інших родичів Фейги не було найменшої можливості.

У той час практично ніхто не уявляв, до якої мiри нацисти ненавидять євреїв і яку долю їм підготували, але листівок всiляких з німецьких літаків падало досхочу (“Бий жидюгу-політруку, пика просить каменюки!”), та й чутками земля повниться… Коротше, Варвара вирішила залишити в себе крихiтку Фейгу разом зі своїм шестирічним Ванюшкою, але раптом хто окупантам розповість?.. І тоді “солдатка” узяла сокиру, якою зазвичай дрова колола, вийшла на сільський “майдан” і перед усім миром заявила:

— Я беру жидівську дівчинку до себе. Якщо якась паскуда фрицям бодай одненьке слово бовкне — зарубаю оцією самою сокирою! Нехай мене вішають, хай стріляють, та я встигну, не сумнівайтеся. А потім іще й на тому світі поквитаємося.

Важко сказати, з якої причини, проте відому усьому селу таємницю німцям не розкрив ніхто. Навіть Микола Щупаченко, що записався в поліцаї, мовчав. У той же час від “солдатчиної” родини усі прагнули триматися якнайдалі: якщо її все-таки схоплять, хтозна, якою мірою постраждають тi, хто спiлкувався з нею. Крім того, люди вважали, що вона ні в якому разі не мала ризикувати життям єдиного сина — краще би потихеньку прив'язала чужому дівчиську каменюку на шию та й втопила у річці, немов кошеня.

Як раптом аж у 1946-му роцi в село примчав зелений армійський “козлик”, відкіля вийшов молодецький полковник при багатьох орденах, а з ним ошатна дама, здавалося, складена iз самих мережив. Виявляється, це була єдина уціліла рідня Фенi — двоюрідна бабуся з чоловіком. Ближчих не залишилось нікого, чоловіки лежали в могилах від Сталінграду до Берліну, всіх інших поглинула ненаситна утроба Бабиного Яру. З величезної єврейський мишпохи влітку сорок першого разом з оборонним заводом iз Києва евакуювалася тільки Рива Гольц iз маленькою донею, але й Рива давно вже спала вічним сном у могилі за огорожею сільського цвинтаря...

Зрозуміло, Феню забрали до міста: Варвара так і не дочекалася свого чоловіка-танкіста, так що дівчинці краще було перетворитися на онуку полковника, нiж залишатися простою селянкою. Втім, полковник не забув і “солдатку” з її рідним сином, зумів витягти їх у місто — і добре, тому що незабаром по селах прокотився післявоєнний, третій за рахунком голодомор. Варвара ж прилаштувалася у полковницькій родині хатньою робітницею, Ванюшка вчився у міській школі, потім у ДПТУ, вiдслужив у армії, пішов на завод.

І все б добре, якби на скромній вечірці, присвяченiй поверненню Івана з армії, старшокласниця Феня не втрiскалась у нього по вуха! Після тривалої розлуки і він подивився на названу сестричку Теклю очима дозрілого чоловіка і знайшов, що вона справдi розквiтла і якщо не зважати на легкий горбочок на носі, стала справжнiсiнькою красунею. Втім, горбатий ніс анiскiлечки не псував прекрасного дівочого обличчя, навіть навпаки — надавав йому нез'ясованої принадностi...

Коротше, їхнє почуття швидко стало взаємним. Ще пару років молоді люди ретельно таїлися від оточуючих: чекали, доки Феня закінчить школу і вступить на перший курс нещодавно відкритого Інституту народного господарства. Отут вони й заявили: усе, подаємо заяву до ЗАГСу, весілля через три місяці. Усі були в шоку. Двоюрідна бабуся, дружина полковника билася в істерицi й волала, що Іван вдарив її кинджалом просто в серце, що вона давно про все підозрювала, але не хотіла вірити, що порядна дівчина з порядної єврейської родини наважиться вийти заміж за гоя... (Хоча це, звiсно, дурниця, ні про що вона не підозрювала, оскiльки Фенечка багато років росла поруч iз Ванечкою в якостi сестри — яким підозрам тут було місце?!)

Таку от історію почув я від батька тiєї ночi…

Потім народився я. Потім померла бабуся Варя — щось там у неї із серцем сталося, хоча особисто я підозрюю, що більш за все її пригнiчувала безглузда, сповнена дивовижних поворотів історія з удочерінням єврейської дівчинки й “подякою” за це.

От так і вийшло, що подвиг (так-так — справжнiй подвиг!) “солдатки” Варвари був начебто гідний увічнення в музеї Яд-Вашем, але в той же час про це не могло бути й мови.

А може, самі ці люди й не любили ніколи по-справжньому, а?! Тому й думали так, як думали… Допомагали тому лише, кому потрібно допомогти — оскiльки завтра він тобі руку допомоги простягне. Одружувалися тільки з жiнками свого кола, заміж виходили за потрібних наречених.

Шкода мені їх, однак.

Так, я був збентежений увагою з боку жителів села і трохи образився на “товстеньке жиденя” — але я ж не знав тоді, наскільки особливою дитиною був!

Так, я мовчав і не обурювався, коли Герку Хайкiна виключали з піонерів — але ж я був сином комуніста, що “зрадницьки” розiрвав найсвященнiше надбання — партквиток! А однокласникам знати про це було зовсім необов'язково...

Так, я блискуче відучився у КПI, тому що все життя вiдчував за спиною не тільки горе самотньої матері-удови, але й примарні, трохи заздріснi, у міру співчутливі погляди людей, яким це було не дано: того ж Борьки Лернера, Герки Хайкiна, що поїхав “за бугор”, юрби ненароджених дітей та онуків тих, хто кiстками й попелом ліг у Бабиному Яру...

І от я той, ким став. І сьогоднішній день підтвердив, що бути євреєм, нехай і галахiчним, іноді дуже навіть корисно. От як життя іноді повертає!

До речі, десь iз місяць тому надцiкавий випадок стався. Мама Феня зателефонувала раптом увечері: терміново приїжджай, причому просто зараз! Справа невiдкладна. Я тільки-но з роботи прийшов, втомився до бiса... Так нi — приїдь, і все! І не думай перевдягатися! Що поробиш: зажував нашвидку того, що знайшов у холодильнику — і до матері. Ледь поріг переступив, не встиг ще запитати, що й до чого — як новий дзвоник.

А от тепер скажіть по совісті: маю я право сьогодні напитися чи ні?!