(передмова до книги:
Остап КУШНІР. Поява чародія — Л: Світозар, 2009. — 262+2 с.)

 

*** Цей текст на ''Літературному форумі'' Романа Кухарука — тут! ***

Балачки щодо абсолютної беззаперечності факту смерті фентезі мені доводиться чути постійно. Виродження фантастики як такої (хоча насправді на увазі тут мається фантастика наукова) дехто ще ризикує заперечувати, а от фентезі — по-простому кажучи, "це вже вообше": розлогі саги й не надто розлогі романчики про битви світлих сил з темними всім добряче набридли, більш того — набридли навіть пародії… та й просто стьоб на тему битв добрих чарівників, ельфів, гномів… ну, і людей заразом з огидними гоблінами, орками, тролями та всякими іншими почварами. Ну, не чіпляє воно вже жодних душевних струн! Не вставляє — що поробиш?! А якщо так, якщо фентезі померла (йой!!!) — залишається одне-єдине: не чіпати цей смердючий труп, а дати йому спокійно перегнити, щоб на новому ґрунті відродилися й розквітли нові жанри. І таке інше в тому ж дусі.

Втім, зроблю суттєве, як на мене, зауваження: подібне твердження можна вважати справедливим, тільки якщо вести мову справді про добрих чарівників і злих гоблінів, ельфів та орків, гномів і тролів. Себто, якщо:

1. прийняти визначення фентезі, як фантастичного жанру (чи все ж таки піджанру фантастики в найширшому розумінні?!), побудованого на скандинавській і англо-саксонській міфології;

2. вважати творцем фентезійного жанру (піджанру?..) Д.Р.Р.Толкіна, а першим фентезійним твором — його уславлену трилогію про Перстень всевладдя.

Ясна річ, я — не Всемогутній Творець Всесвіту й навіть не Саурон Темний, а моя приватна думка — не істина в останній інстанції. Проте особисто я не згоден з настільки обвуженим визначенням фентезі. Не йдеться навіть про те, що ведучи мову про згадану трилогію, не варто забувати хоч би про "Сільмаріліон". Я про інше: поясніть, будь ласка, чому світ зійшовся клином саме на скандинавській міфології?! Адже їх (міфологій, себто) багато, і фольклор будь-якого народу заслуговує на честь бути покладеним в основу фентезійного твору. Так навіть краще, бо коли набридлих гоблінів, ельфів, орків і гномів нарешті змінять інші персонажі, коли на сторінках фентезійних романів з’являться нові (але в той же час архетипові, як і кожен міф!) сюжети — от тоді навіть песимістично налаштовані читачі та критики побачать, що жанр цей не "швидше мертвий, ніж живий", а навпаки дуже навіть жвавий і здоровий! Не кажучи вже про армаду прихильників фентезі…

В такому випадку, надійним рецептом оживлення жанру видається обрання кожним конкретним письменником тієї чи іншої міфології, як основи власних розробок. Власне, майстри пера давно вже зрозуміли це без сторонніх підказок. І хоча критики-песимісти зловтішаються з приводу того, що жоден експериментатор досі не перестрибнув планку досягнень Д.Р.Р.Толкіна, це ще нічого не означає. По-перше, з подібним висновком можна і не погодитись, по-друге, якщо песимісти навіть мають рацію, це аж ніяк не означає, що подібного не станеться в майбутньому.

Саме тепер варто перейти до українського міфологічного простору. Адже наш фольклор нічим не гірший (і вже точно не бідніший!), ніж будь-який інший. Його просто не розкручено такою ж мірою, як фольклор скандинавський і англо-саксонський, а також давньогрецький чи давньоримський. Отже, шановні письменники, обирайте тему, персонажів, сюжети — і всього лише творіть, як і належить в усі часи!..

Цей заклик видається тим актуальнішим, що, з одного боку, він відповідає прагненню українського народу відшукати своє місце в сучасному світі, в тому числі (а може — насамперед?!) через пропаганду своєї духовності, культури, мистецтва. З іншого ж боку, варто пам’ятати, що нині культура кожного окремого народу є засобом проти його поглинання глобалізованою цивілізацією — і чим ширше наступає остання, тим міцніше люди чіпляються за власний духовно-культурний код.

Що ж являє собою царина українського фентезі? З класиками, гадаю, все зрозуміло… якщо тільки серйозно сприйняти "крамольну" думку, що "Лісова пісня" Лесі Українки є не просто драматичною казкою-феєрією, але й поетичним фентезі, вкоріненим саме в нашій землі. Між іншим — фентезі без осоружних битв ельфів з гоблінами… Проте Леся Українка творила сотню років тому — а що ж сучасники? Окрім Сергія Батурина, мені важко назвати інших нинішніх авторів українського фентезі, відомих незрусифікованим читачам: решта просто значно молодша і має менше літературних заслуг.

Серед останніх — Остап Кушнір, книгу якого ви тримаєте. Свого героя Марка (точніше — "Марка, сина Калістрата") він посадив на човен і через хтонічний простір відправив морем зі Стрия до невідомого світу, зробив учнем знахаря і!..

Втім, переповідати зміст роману (ба навіть оцінювати окремі елементи твору) немає сенсу. Вирішувати, як завжди, читачам. Мене ж втішає вже сам по собі факт написання й видання окремою книжкою "Чарівної марковіади", що засвідчує: можливо, фентезі, ґрунтована на скандинавській чи англо-саксонській міфології, видихається, можливо, навіть конає… але в українських фентезійників усе ще попереду!

Тимур ЛИТОВЧЕНКО,
письменник-фантаст і журналіст,
член Національної Спілки письменників України,
головний редактор журналу
"Український Фантастичний Оглядач (УФО)"

22 листопада 2008 р.