Стати письменником мріяв із дитинства. Причому не просто письменником, а саме прозаїком-фантастом. До речі, справжнiх віршів (котрі "від душі", а не просто римовані присвяти на дні народження або літературні пародії) написав лише штуки 3-4.

Перша "проба пера" вiдбулася у 12 років. З раннього дитинства читаючи всілякі "розумні" книжки, прекрасно знав, що на Юпітерові будь-яку людину просто-таки розчавить непомірною гравiтацiєю, а "кiльця" Сатурна - зовсім ніякі не кiльця, а пояси астероїдів. Тому в душі був вкрай обурений, одного разу побачивши у якомусь дитячому журналi (здається, в "Мурзилке") дурнувату історію про космонавтів, що полетіли на Юпітер, знайшли там "рослини: утiк, ютiк, сатiк, натiк" та на зворотньому шляху до Землі ще й "покаталися на кiльцях Сатурна" (який, до речі, подалі від Землі, нiж Юпітер - як же тоді "по дорозі додому"?!). Отож до 12-ти років саме і дозрiвала, й була придумана власна історія, але вже про політ на один із супутників Юпитера, про зустріч там з інопланетянами і таке iнше...

Історія під умовною назвою "Оповiдання №-1" була записана (і проілюстрована) у товстому альбомі для малювання, згодом у порядку самокритики спалена на смітнику... Хоча не зовсім безслiдно: по-перше, дана сцена увійшла до одного з романів; по-друге, тим самим була закладена традиція "вогненного поховання" абсолютно всіх чорнеток. Вiдтодi те, що "доживало до друкарської машинки", старанно збиралося і пiдшивалося, решта - немилосердно спалювалося, а попіл розвіювався по вітру. Якщо не було можливості розкласти вогнище, топив невдалі рукописи в Дніпрі по типі песика Муму: із каменем "на шиї".

Втім, спочатку топити було особливо нічого. Наступний опус був написаний у 9 класі завдяки улюбленій вчительці фізики С.П. Яковенко. Дивним чином сполучаючи в душі затяту вiдданiсть сталiнiзму iз надзвичайним романтизмом, Світлана Петрівна щороку влаштовувала справжнє свято на всю школу, присвячене Дню Космонавтики, до котрого кожний учень 8-10 класів зобов'язаний був підготувати бодай один малюнок, поробку, розповісти вірша на "космічну" тему - та що завгодно! Отож у 1979 р. було написане і найнахабнiшим чином прочитане всій школі "оповiдання №0", єдиним недолiком якого виявилася невдала побудова сюжету і розкриття iнтригуючого моменту в зав'язці, а не у фіналі. Щоправда, через 10 років сюжет таки був доведений "до ладу"... але й тоді вся школа вiдчула справжнiй шок: незважаючи на наявність блискучих шкільних творів, ніхто з учителів літератури вперто не бажав навiть думати про те, що перед ними майбутній письменник, а тут таке утнути!..

Наступний роман (для рiзноманiтностi - цілком нефантастичний: 4 щiльно списані товсті зошити на тему шкільного життя) був повернутий із часопису "Юность" і, природно, спалений... Далі був Київський політехнічний інститут, де громадське життя проходило не без пригод. На електротехнічному факультеті знайшлася чудова стінгазета "ТОК", що під керівництвом Михайла Кальницкого (зараз - відомий журналіст та києвознавець) саме перемінила конкретно-сатиричну спрямованість на загальногумористичну. В редакції студенти вчили один одного всьому, що знали самі, і тут була прекрасна можливість писати віршовані пародiї-імітації Володимира Высоцкого, пізніше - прозаїчні гуморески, а також вдосконалювати вміння виступати на публіці, незважаючи на жахливу заїкуватість, якою страждав зi школи. І тільки любов до мистецтва змусила залишатися в "ТОКе" навіть після переводу на інженерно-фізичний факультет...

* * *

А от із 1984 р. за літературну працю довелося братися всерйоз. Почавши тоді залицятися до майбутньої дружини Олени, почув від неї: "Розповісти мені казку..." Досить швидко з'ясувалося, що під "казкою" кохана розуміла фантастику. Знаючи, що "жінка любить вухами" (а з гарними книжками в СРСР був відвертий напряг), півроку розповідав напам'ять усю фантастику, що тільки мiг пригадати. Коли ж запас чужих творів вичерпався, довелося розповідати своє. Але залишалося питання щодо авторства... Проте робити нічого - довелося зiзнаватися i як доказ демонструвати рукописи. Втім, відповідь була лаконічною: "Вигадуй iще!"

От так і пішло-поїхало... Незважаючи на незначну швидкість (оповiдання на 2 аркушиках "в математику" писалося цілий тиждень), за наступні 5 років було написано 16 оповiдань і 1 повість (не збереглася). При цьому цілу "п'ятирічку" короткі оповiдання вiдсилалися у московські часописи "Техника - молодежи" і "Вокруг света", відкіля приходили коротенькі відписки в стилі: "Вам ще учитися й учитися..."

Тільки в 1989 р. здогадався переорієнтуватися на рідні українські простори. Переробивши одне з оповiдань на п'єсу, відніс її в "Театр-на-Подолi" безпосередньо до режисера Віталія Малахова, котрий віддав рукопис завліту Рафаелю Левчину (нині мешкає у США). Саме Раф і вивів непутящого фантаста-одинака на контакт із київськими фенами, а також порекомендував послати оповiдання Олені Грушко - нехай ВТО подивиться... Грушко оповiдання не сподобалися, і вона обіцяла повернути їх автору "через київських представників ВТО - Володимира Зайця або Людмилу Козинець". Чи треба говорити, що ні перший, ані друга рукописів нiколи навiть не бачили! Зате вони роз'їхалися після якогось конвенту у всі кінці - від Владивостока і до Болгарії, Польщі, Чехословаччини. І потім декілька років друкувалися там у фензiнах... І ніхто не міг зрозуміти: що ж це за автор такий - Тимур Литовченко?! (По недосвідченості автора, адреси на рукописах не було...)

* * *

Втім, із лютого 1989 р. пішли перші публікації в київській газеті "Молода гвардiя". Дiзнавшися про це, Раф Левчин якось зауважив: "Три публікації поспiль... Або тобі дуже пощастило - або у твоїй творчості щось є!" Завдяки йому ж потрапив до київського Клубу любителiв фантастики "Перевал". Всупереч побоюванням (в разi чого фены за словом до кишены не лізуть, коли що не до душi - спокійно можуть повозити мармизою по столу, оббитому грубим наждаком), прочитані оповiдання там не лаяли, тільки обережно давали рекомендації. Після піврічного перебування в "Перевалі" став одним із батьків-фундаторів (разом із Борисом Сидюком, Андрієм Кисельовим i-примкнувшим-до-них Юрієм Газiзовым) нового КЛФ "Зоряний шлях", що милостиво пустило під свiй дах районне Товариство книголюбів. За 5 "клубних" років (поки з початком ремонту примiщення КЛФ фактично не викинули на вулицю) було написано багацько оповiдань, декілька повістей і романів, за деякі з них згодом навіть отримані нехай нефантастичнi, але суто літературні "слони". У клубі змінюється і спрямованість творчості: від наукової фантастики намічається поворот до містики і "жахлика" (horror). Останнє було тим легше здiйснити, що найлегше писалася і найкраще вдавалася "земна" фантастика, а не космічна.

Нарешті, участь у фенконi (у першому й останньому разом!) "Чумацький шлях-92" пiд час "клубного" періоду також дало результат: лiтконсультант пітерського видавництва "Северо-Запад" Борис Миловидов (на жаль, нині покійний) не тільки побачив наочно цього загадкового Тимура Литовченка, але й запропонував видати авторську збірку в Санкт-Петербурзі. І саме Миловидов познайомив молодого фена з видатним київським фантастом одеського походження Борисом Штерном (котрий також невчасно пiшов у кращий світ). Щоправда, даний проект успіхом не увінчався: рукопис "нульової" книги згорів разом із видавництвом і пітерським Будинком письменників восени 1993 р. Очевидно, перша авторська книга все-таки мала з'явитися в Україні - що й справдi відбулося пізніше, у 1996 р. З воістину знаковим романом "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять", виданим на ризик автора малим тиражем за позичені під слово честі кошти, у 1997 р. був прийнятий до лав Національної Спілки письменників України, причому в один етап замість традиційних трьох.

З 1994 р., після фактичного припинення роботи "Зоряного шляху" ввійшов до літературно-інтелектуального клубу "Русское собрание" (президент - Алла Потапова), де познайомився з Дмитром Нечаєм та Олегом Авраменком. Останньому запропонував спільно розробляти сюжет про Карсидара, Читрадриву й Пеменхата, закладений знову ж таки разом із Сидюком і Кисельовим у фінальній стадії існування "Зоряного шляху", але потiм так до ладу й не доведений (на жаль, дала взнаки доля КЛФ "Зоряний шлях"). Задум вилився в написання альтернативно-історичних романів "Власть молнии" і "Воинi преисподней" та публікацію їх у Москві під колективним псевдонімом "Андрій Давыдов". До речі, останній був обраний аж ніяк не за прикладом гусарського поета Дениса Давидова, як вважає багато критикiв, а за християнськими іменами Читрадриви і Карсидара: Андрій та Давид.

* * *

Ще наприкінці 1995 р. відбулося знайомство з літератором і журналістом Романом Кухаруком, котрий після літературної загибелі Андрія Давидова (тобто розпаду творчого дуету з Авраменком) не тільки привiв молодого фантаста в журналістику й допоміг вступити в 1997 р. до Національної Спілки письменників України, але й почав здiйснювати безсумнівний вплив на літературну творчість. А інакше й бути не могло: занурення не просто в україномовну, але в українську по духу тусiвку призвело і до вільного оволодіння цілком літературною українською мовою, й до набагато глибшого пізнання народної міфології - а останнє саме й необхідне для створення містики та "жахликiв" у "земному" стилі. Без цього не було б ні лауреатства в I конкурсі гостросюжетного роману "Золотой Бабай", ані Міжнародної лiтпремiї ім. Олеся Гончара... Ані лауреатства в "Коронації слова" за 2006 рік.

І, звісно ж, запрошення до Комісії НСПУ з гостросюжетної прози й фантастики - хоча бути "членом", ясна рiч, не головне, але сам по собі факт показовий. Набагато краще і почеснiше носити титул ГХУ, тобто "Головного Холодильника України": рiч у тiм, що одним із фундаторів премії ім. Гончара є очолюваний В. Ландиком концерн "НОРД", а вiдтак премія матеріалізувалася у вигляді... новенького фірмового холодильника.

Нарешті, після всіх перипетій у 2000 р. став головним батьком-фундатором нового КЛФ "Чумацький шлях", названого так на згадку про київський конвент фантастів. З цього ж часу - активний учасник щорічного Всеукраїнського літературного фестивалю в Коростенi "Просто так!"

І зрозуміло, незважаючи на всілякі життєві негаразди, проблеми й активне заняття журналістикою, робота над новими творами триває. Зокрема, у 2001 р. з'явилася перша серйозна електронна публікація - роман "Аукціон душ" в "Українській Електронній Роман-газеті" (за мотивами авторської повісті "Великий естет", що стала останньою главою твору)...

* * *

Улюблене визначення письменницької праці: "Прозаїк пише дупою" - в розумiннi, має бути посидючим і цілеспрямованим.

Улюблене визначення якості письменницької праці: "И нож в него! Но счастлив он висеть на острие, зарезанный за то, что был опасен!!" (Володимир Висоцький)

Авторське розуміння улюбленого жанру: фантастика - це особливий різновид літератури, що визначається докорінною зміною певного закону буття, коли ця зміна дозволяє побачити реальність пiд дуже незвичним кутом зору, чого неможливо досягти, використовуючи звичайні літературні засоби. Наприклад, змінюючи фізичні й хімічні закони світу, дiстаємо наукову фантастику, закон причинно-послiдовного зв'язку - альтернативну історію або прогностику, закони співвідношення нашого і вищого світів - містику і таке iнше.

Рецепт успіху: "Працюйте по 25 годин на добу 8 днів на тиждень, і успіх неодмінно прийде до Вас!"
Hosted by uCoz